Принцеса і літаючий замок

Жила-була маленька принцеса на ім'я Ваша дитина. Вона жила у чудовому палаці з великим садом, де росли яблуньки та вишеньки. Ваша дитина дуже любила лежати на травичці й дивитися на хмаринки. Ось ця схожа на зайчика! А ось та — на корону! А ця — на величезне морозиво! Ням! Одного ранку Ваша дитина гуляла по саду і побачила щось дивне на клумбі з ромашками. Між квіточками лежав маленький ключик. Але не простий! Він був білий-білий, м'який, наче з вати, і злегка світився: мерехт-мерехт! Коли Ваша дитина підняла його — ключик був легкий, як пір'їнка. «Який гарненький!» — сказала Ваша дитина і поклала ключик на долоньку. І раптом — пуф! — ключик злетів угору, потягнувши за собою руку Ваша дитина. Вона ледве встигла вхопитися другою ручкою: «Ой-ой-ой!». Ключик тягнув Ваша дитина вгору — тихенько і м'яко. Повз яблуньки, повз дах палацу, повз пташок, які здивовано дивилися: «Цвірінь?!». Вище і вище! Ваша дитина летіла, а вітерець ніжно гладив її щічки: ш-ш-ш. І ось перед Ваша дитина з'явилася велика-велика хмарина. Не біла і не сіра, а перламутрова — вона переливалася рожевим, блакитним і золотистим: сяй-сяй-сяй! А в хмарині були маленькі дверцята з хмаркової вати. І в тих дверцятах — замкова щілинка! Ваша дитина вставила ключик. Клац! Дверцята м'яко відчинилися: пуф-ф-ф! І Ваша дитина ступила всередину. «Ооооо!» — Ваша дитина аж роззявила ротика від подиву. Всередині хмарини був справжній замок! Стіни з пухнастих хмаринок, підлога м'яка, як перинка: пуф-пуф! Вікна з веселкового скла, а стеля — чисте блакитне небо. Скрізь літали маленькі зірочки-ліхтарики: блім-блім-блім! Ваша дитина пішла коридором: туп-туп-туп. Але кроки не стукали, а навпаки — хмаринки під ногами тихенько пружинили: пуф-туп, пуф-туп! Це було так весело, що Ваша дитина підстрибнула — гоп! — і злетіла аж до стелі, а потім м'яко приземлилася назад. Раптом із-за кута вибігло щось маленьке, пухнасте і біле. Воно мало вушка, хвостик і крихітні лапки з хмаринок. Це був хмарковий зайчик! Він підстрибував: стриб-стриб-стриб! Але виглядав якось сумно — його вушка повисли. «Привіт! — сказала Ваша дитина. — Як тебе звати?» «П-пуфик... — прошепотів зайчик. — Ти хто?» «Я принцеса Ваша дитина! А що тут таке? Чому ти сумний, Пуфику?» Пуфик шмигнув носиком: шмиг! І почав розповідати: «Це Літаючий замок. Тут живемо ми — хмаркові звірятка. Зайчики, котики, ведмедики, пташки — усі з хмаринок. Ми дуже важливі! Кожного дня ми вилітаємо на небо і стаємо хмаринками. Діти внизу дивляться вгору і кажуть: "О, дивись, хмарка-зайчик! А ось хмарка-ведмедик!". Від цього діти радіють, а ми стаємо пухнастішими і яскравішими!» «Ой, як чудово!» — захлопала в долоні Ваша дитина: плесь-плесь! «Але зараз все погано... — Пуфик знову шмигнув: шмиг-шмиг. — Піди, подивись сама». Пуфик повів Ваша дитина у велику залу замку. І там Ваша дитина побачила хмаркових звіряток. Їх було багато! Котики, ведмедики, пташки, лисички, жирафики — усі з м'яких білих хмаринок. Але вони не бігали і не стрибали. Вони лежали на хмаркових подушечках і виглядали кволими. Їхня пухнастість потьмяніла, а деякі звірятка ставали майже прозорими. «Що з ними?» — занепокоєно запитала Ваша дитина. Із кутка підповзла маленька хмаркова черепашка. Вона рухалася повільно-повільно: тюп... тюп... тюп... «Я — бабуся Тучка, — сказала черепашка тихим голоском. — Я найстарша тут. Розкажу тобі, що сталося». Бабуся Тучка зітхнула: «Наш замок працює на Веселковому вітрі. Він дме із Веселкової долини і наповнює замок силою. Від нього ми пухнасті, від нього замок літає, від нього ми можемо ставати хмарками. Але п'ять днів тому Веселковий вітер перестав дути. Без нього звірятка слабшають. Якщо вітер не повернеться — замок впаде, а ми... розтанемо». Ваша дитина стиснула кулачки: «Ні! Я цього не допущу! Де ця Веселкова долина?» Бабуся Тучка показала лапкою на маленькі дверцята в кутку зали: «Там. Сходи вниз, по хмарковій драбинці. Але будь обережна, Ваша дитина!». Ваша дитина підійшла до дверцят, відчинила їх — скрип! — і побачила драбинку з хмаринок, що вела вниз крізь хмари. Вона почала спускатися: туп-туп-туп! Кожна сходинка м'яко пружинила під ногами: пуф! пуф! пуф! Пуфик стрибав поруч: стриб-стриб! «Я з тобою, Ваша дитина! Мені теж страшно, але разом не так!». Ваша дитина посміхнулася і взяла Пуфика за лапку. Вони спустилися крізь хмари і опинилися у Веселковій долині. Це було чарівне місце! Тут росла трава всіх кольорів веселки: червона, помаранчева, жовта, зелена, блакитна, синя, фіолетова. А посередині стояв великий Веселковий вітряк. Його крила мали сім кольорів і зазвичай крутилися, створюючи Веселковий вітер. Але зараз вітряк стояв нерухомо. Його крила не крутилися. І Ваша дитина побачила чому — на кожному крилі вітряка сидів маленький сіренький павучок і плів павутиння: тяг-тяг-тяг! Павутиння обплутало крила так щільно, що вони не могли рухатися! «Ось чому вітер не дме!» — сказала Ваша дитина. Маленькі павучки побачили Ваша дитина і злякалися: «Ой-ой-ой! Не проганяйте нас!». Вони затремтіли і згорнулися в клубочки. Ваша дитина присіла й уважно подивилася на павучків. Вони були зовсім маленькі, сіренькі й мокренькі. Один павучок, найменший, прошепотів: «Ми — дощові павучки. Раніше ми жили в Дощовій печері. Але вона затопилася, і нам нема де жити. А тут так тепло і затишно... Ми не хотіли нічого ламати. Ми просто хотіли дім...». Ваша дитина зітхнула. Знову хтось маленький без дому. Її серденько стиснулося: тук-тук. «Я вас розумію, — сказала Ваша дитина. — Але ваше павутиння зупинило Веселковий вітряк. Без нього хмаркові звірятка хворіють і можуть зникнути. Давайте разом придумаємо, як вам знайти новий дім, а вітряк звільнити!». Павучки переглянулися. Найстарший запитав: «А де нам жити?». Ваша дитина задумалася. Вона подивилася навколо і побачила біля підніжжя вітряка великий старий камінь. У камені були маленькі щілинки — ідеальні для павучків! А ще камінь стояв біля струмочка з веселковою водою — тепло і волого, саме як люблять дощові павучки! «Дивіться! — Ваша дитина показала на камінь. — Тут є щілинки, вода поруч, і тепло від Веселкової долини. Це може бути ваш новий дім!». Найменший павучок обережно спустився і заглянув у щілинку: «Ой! Тут затишно! І тепло! І мокренько!». Він заплів маленьке павутинячко всередині: тяг-тяг — готово! «Мені подобається!» — радісно пропищав він. Один за одним павучки почали спускатися з крил вітряка. Кожен знаходив свою щілинку в камені. Вони радісно метушилися: тупоті-тупоті! А павутиння на крилах залишилося. «Ваша дитина, допоможи нам зняти павутинки!» — попросив Пуфик. Ваша дитина і Пуфик почали обережно знімати павутиння з крил вітряка. Тяг! — одна нитка. Тяг! — друга. Тяг-тяг-тяг! Це було як розплутувати великий клубочок. Ваша дитина сміялася, бо павутинки лоскотали пальчики: «Хі-хі-хі!». Нарешті останню павутинку знято! Крила вітряка тихенько ворухнулися: скри-и-ип. Потім ще раз. І ще. І — вжу-у-у-ух! — крила закрутилися! Повільно, потім швидше, ще швидше! Веселковий вітер полетів угору: фу-у-у-у! Ваша дитина відчула, як теплий вітерець із усіма кольорами веселки обійняв її: ш-ш-ш! Він пахнув квітами, дощем і цукерками одночасно. «Швидше нагору!» — крикнув Пуфик, і вони побігли сходинками: туп-туп-туп! Пуфик уже стрибав бадьоріше, його вушка піднялися, а хутро стало пухнастішим! Коли Ваша дитина і Пуфик повернулися в замок — ой, яка зміна! Хмаркові звірятка вже не лежали. Котики потягувалися: мня-я-яу! Ведмедики позіхали і вставали на лапки: уа-а-ах! Пташки розправляли крильця: фир-фир-фир! Усі ставали пухнастішими і яскравішими з кожною секундою! Маленька хмаркова лисичка підбігла до Ваша дитина і лизнула їй ручку: лизь! Хмарковий жирафик нахилив свою довжелезну шию і торкнувся носиком корони Ваша дитина: тик! Усі звірятка оточили принцесу і тулилися до неї: пуф-пуф-пуф! Бабуся Тучка підповзла до Ваша дитина — тепер уже бадьоріше: тюп-тюп-тюп! «Дякую тобі, принцесо Ваша дитина! Ти врятувала наш замок і всіх нас!». «Я лише допомогла, — усміхнулася Ваша дитина. — І павучки теж не винні. Вони просто шукали дім. Тепер у них є затишне місце, а у вас знову є Веселковий вітер!». Бабуся Тучка кивнула мудро: «Ти маєш рацію. Не буває поганих звіряток — бувають ті, яким потрібна допомога. А ти це розумієш серцем». Звірятка влаштували свято! Хмаркові котики грали клубочками: коть-коть! Ведмедики стрибали на хмаринках, як на батуті: бом-бом-бом! Пташки співали: тірі-рі-рі! А Пуфик танцював навколо Ваша дитина: стриб-скок-стриб-скок! Хмарковий їжачок приніс Ваша дитина тарілочку хмаркових зефірок. Вони були повітряні і розтавали на язичку: ням-ням! Смакували, як солодка вата з присмаком веселки. Настав час повертатися. Бабуся Тучка подарувала Ваша дитина маленьку хмаринку, яка вміщалася на долоні: «Це хмаринка-подушечка. Коли тобі сумно або тривожно — притисни її до щічки, і вона нагадає тобі, що десь високо в небі хмаркові звірятка думають про тебе». Ваша дитина обійняла Пуфика: «Па-па, Пуфику! Я буду дивитися на хмарки і шукати тебе!». Пуфик притиснув вушка і прошепотів: «А я буду махати тобі лапкою зверху!». Ключик знову засвітився: мерехт-мерехт! Ваша дитина взяла його в руку і м'яко полетіла вниз. Повз пташок: «Цвірінь!». Повз метеликів: «Фир-фир!». Прямо в свій сад, на м'яку травичку: пуф! Ваша дитина лежала на травичці й дивилася вгору. І побачила на небі хмарку-зайчика. Він підстрибнув і махнув лапкою! Це був Пуфик! Ваша дитина засміялася і помахала у відповідь: «Привіт, Пуфику!». Ваша дитина побігла додому: туп-туп-туп! Вона розповіла мамі й татові про Літаючий замок, хмаркових звіряток, дощових павучків і Веселковий вітряк. Тато усміхнувся: «Тепер я знаю, чому сьогодні хмарки такі гарні!». Того вечора Ваша дитина лягла в ліжечко, притиснула хмаринку-подушечку до щічки — яка м'яка і тепла! — і заснула найсолодшим сном. Їй снилося, як вона стрибає на хмаринках разом із Пуфиком: бом-бом-бом! І сміється: ха-ха-ха! А маленький хмарковий ключик лежав на тумбочці й тихенько світився: мерехт-мерехт. Бо двері Літаючого замку завжди відкриті для принцеси Ваша дитина — тієї, яка знає, що найважливіше — допомогти кожному знайти свій дім.