Про дівчинку яка не хотіла повертатися додому з відпустки

**Про дівчинку, яка не хотіла повертатися додому з відпустки** Сонце повільно котилося до горизонту, фарбуючи море у колір стиглого персика. Семирічна Аделіна сиділа на теплому піску і міцно тримала в руках свою лопатку. Вона знала: завтра вранці тато завантажить валізи в машину, мама перевірить, чи не забули вони панамки, і вони поїдуть геть від цього солоного вітру та крику чайок. — Я нікуди не поїду! — рішуче заявила Аделіна, коли мама підійшла, щоб покликати її на вечерю. — Я залишаюся тут. Буду жити в наметі з рушників і харчуватися морозивом та сонячними зайчиками. Мама посміхнулася і сіла поруч. — Але ж вдома на тебе чекають твої іграшки, пухнастий кіт Мурчик і твоє м’яке ліжко. — Мурчик може приїхати сюди на автобусі, — відрізала дівчинка. — А ліжко мені не потрібне, я буду спати на шезлонгу. Тут завжди свято, а вдома — звичайна середа. Тієї ночі Аделіні наснився дивний сон. Вона побачила старого морського краба в крихітному солом’яному капелюсі. Краб поважно крокував по піску і тягнув за собою маленьку валізку з мушлі. — Куди це ти зібрався, пане Крабе? — здивовано запитала дівчинка. — О, я вирушаю у відпустку до лісу! — проскрипів краб. — Мені набридло це море. Кожен день сіль, вода і пісок у черевиках. Мрію побачити хоча б одну сосну і вмитися росою. Аделіна задумалася. Вона ніколи не думала, що комусь може набриднути море. Раптом вона почула тихий шепіт хвиль. Море ніби говорило їй: «Маленька Аделіно, я теж хочу відпочити. Якщо ти будеш тут завжди, я стану для тебе звичайним, як склянка води. А я хочу залишатися для тебе дивом». Наступного ранку Аделіна прокинулася не від будильника, а від запаху кави та шурхоту пакувального скотчу. Вона вийшла на балкон і подивилася на море. Воно було таким же синім, але тепер дівчинка не відчувала суму. — Мамо, тату! — вигукнула вона, забігаючи до кімнати. — Я готова! Тільки давайте візьмемо з собою ту велику мушлю, яку я знайшла вчора. — Ти вже не хочеш жити в наметі з рушників? — хитро запитав тато, піднімаючи доньку на руки. — Ні, — засміялася дівчинка. — Бо якщо я не повернуся додому, я ніколи не зможу знову приїхати у відпустку. А ще я обіцяла Мурчику розповісти, яке море на смак. По дорозі додому Аделіна розглядала краєвиди за вікном. Вона зрозуміла важливу річ: відпустка тому і є такою чудовою, що вона має початок і кінець. Якби свято тривало щодня, воно б просто перестало бути святом. Коли машина зупинилася біля їхнього будинку, Аделіна першою вибігла з салону. Вона вдихнула рідний запах лип, що росли під вікном, і почула знайоме «Мяу!» біля дверей. Дівчинка обійняла кота і прошепотіла йому на вушко: — Знаєш, Мурчику, подорожувати — це неймовірно, але повертатися додому — це справжня магія. **Мораль:** Кожна пригода має завершуватися, адже тільки повернувшись додому, ми можемо по-справжньому оцінити красу відпочинку та почати мріяти про нову подорож.